Коли свербить і не сидиться
Автор: admin, 10.12.2011КОЛИ СВЕРБИТЬ І НЕ СИДИТЬСЯ
А нашому Дмитрикові, що ходить під прізвищем Табачник, таки не сидиться. Знай бавиться собі на пісочному майданчику – то істориком, то політиком себе уявляє. І все було б нічогенько, якби не ота «дитяча хвороба»… Ну просто якась алергія до нього причепилася –алергія на галичан. Свербить йому і свербить гірше корости, аж підскакувати доводиться.
От і знову мусив до вибриків удатися – всі свої галофобії неабияким криком та плачем у російській газеті вилив («Известия», От Риббентропа до майдана, 23 вересня 2009 р.). Після того вже й мені хочеться звернутись до галичан: перестаньте кривдити малого! А коли ви цього не робите – дайте йому якоїсь сироватки від отої фобії. Не проходьте мимо! Возлюбіть ближнього!
Та спочатку вислухайте його жалі та нарікання. Невже світ не бачить, що «Сегодня украинские националисты всех мастей, как и прочие враги России (в какой бы ипостаси — государства Рюриковичей, империи Романовых, СССР, демократической республики — она ни выступала), пытаются придать факту вступления Красной Армии на польскую территорию апокалиптическое значение, приписать на этом основании СССР равную с Третьим рейхом ответственность за развязывание Второй мировой войны»? (Ну й ну! То як же там виступала Росія «в ипостаси государства Рюриковичей»?). Невже світ не зрозумів, що вся та змова сталінського СРСР і гітлерівської Німеччини про поділ Європи була просто необхідна, що Пакт Молотова–Ріббентропа – це лише «инструмент обороны, а не агрессии»?
І чого тим полякам не погоджуватися чи дивуватися? Адже «Подписание подобных соглашений — обычная европейская практика тех лет… Советский Союз предлагал Германии подписать подобное соглашение еще в 1936 году. Тогда формальной причиной отказа Берлина стало отсутствие у Германии и СССР общей границы.
С этой точки зрения возвращение (по инициативе немецкой стороны) к этому вопросу в августе 1939 года выглядит более чем логичным. Немцы прямо заявили, что собираются ликвидировать Польшу и во избежание конфликтной ситуации хотели бы заранее урегулировать отношения с СССР, общая граница с которым, таким образом, появлялась. Учитывая сложившуюся к тому моменту практику международных отношений, ничего экстраординарного в таком предложении Германии не было». А Москва, підписавши договір з Німеччиною, таким чином ще й «разделила европейские ценности».
Намагаючись виправдати Сталіна і вступ Червоної Армії на територію колишньої польської держави, Д.Табачник лише визнає, що «польское правительство даже приказало своим войскам не оказывать Красной Армии сопротивление — воевать только против немцев», але мовчить про те, як на тлі цього наказу виглядає винищення 21 тисячі польських офіцерів каральними органами НКВС. Тим часом ветеран війни, журналіст із Коростеня Станіслав Корольов зазначає: «Це з ініціативи Сталіна 23 серпня 1939 року було підписано Пакт Ріббентропа – Молотова, а наприкінці вересня того ж року – й Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною, які перетворили Радянський Союз на тактичного союзника фашистської Німеччини у війні проти Польщі і, таким чином, у розв’язуванні Другої світової війни. Особливо підкреслимо: горезвісний «Постскриптум» – таємний протокол про розділ «сфер інтересів» у Європі між СРСР і Німеччиною було запропоновано саме радянською стороною» (http://ukrhist.at.ua/) .
Мають лишатися задоволеними й фіни: що там війна і десятки тисяч їхніх смертей, територіальні втрати (!), коли «Сталин не только сохранил независимость Финляндии, но даже не тронул в ней капиталистический строй. Единственное условие, поставленное финскому правительству и свято выполнявшееся Финляндией вплоть до распада Советского Союза, — обязательное сохранение дружественных отношений с СССР».
Декотрі українські реалії просто отруюють життя нашому історикові: «Необходимо также сказать, что некоторые решения, казавшиеся правильными в тот момент, в исторической перспективе оказались миной замедленного действия, взорвавшейся после распада СССР и по сей день отравляющей нам жизнь. Я имею в виду решение о включении восточно-польских, западно-украинских земель в состав УССР».
Але чому ж так?.. Дуже просто: «…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья — их враги, а их «герои» (Бандера, Шухевич) для нас — убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей».
А до якого ж народу і до чиїх союзників автор зарахує волинян? І що – наддніпрянский українець має більше спільного з народами РФ?.. Це називається, дописався… Зрештою, Велика Україна не уповноважувала пана Табачника промовляти від «нас», тобто від її імені. Певен, ніколи й не уповноважить.
І до чого ж зухвалі ті капосні галичани! Безцеремонно залазять авторові під сорочку і лоскочуть, шкрябають, кусають, змушують його чухатися до нестями: «Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа — цивилизационных оппонентов. При этом, если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку». Тепер, шановний читачу, ти переконався, хто ділить Україну? Навіть на два окремі народи!
І до чого ж непослідовний той пан Табачник! Не так давно казав: «Мы должны понять, что если не лезть друг к другу со своим уставом, можно спокойно жить в одном государстве, не разделяя ценностей друг друга. В конце концов, жителю Донецка абсолютно все равно, какие памятники ставят во Львове и в честь кого называют улицы, точно так же и львовянину не должно быть никакого дела, на каком языке говорят в Донецке и кому ставят памятники в Одессе». (Утиный суп» по-украински» («Киевский телеграф» від 9-12 листопада 2007 р., № 45). Таке казав, а сам весь час «лізе» й «лізе» до Галичини, як цап у Пилипову капусту.
Ой галичани! Виявляється, ви облюбували собі теплі місця не лише в автора під сорочкою: «И сегодняшняя антиукраинская, антироссийская, антиевропейская и даже античеловеческая (в ценностном измерении) политика украинского руководства — в значительной степени результат галицийского засилья в украинской политике». І сьогодні вже саме через тих «националистов, контролирующих государственную власть в Киеве, украинская дипломатия не имеет в своем активе побед». Гай-гай! Досить прочитати біографії наших найвищих посадовців й уміти рахувати до 20, щоб дізнатися, хто контролює у нас державну владу та який відсоток галичан у тому контролі. Пан Табачник просто дезинформує російського читача.
А щодо питання у принципі, то зовсім не таємниця, що після того, як центр боротьби за українську незалежність перемістився до Галичини, вона – як менш понівечена – стала кісткою в горлі усіх, хто хотів заковтнути Україну. Галичина досі лишається своєрідним донором України, вона додає їй українськості, тобто природної сили. А сильна незалежна Україна не до вподоби ще й особам, які люблять ловити рибку в скаламученій воді.
Та годі вже… Галичани! Хутчій забирайте своїх батярів з поверхні авторового тіла, бо той уже вам заготував суворий вердикт: «Последние же пять лет галицийского засилья так близко подвели государство к грани, за которой крах, распад, гражданский конфликт, что галичане должны быть сами заинтересованы покинуть если не Украину, то по крайней мере ее властные институты». Ой-ой, лишень подивіться: не Табачник буде покидати Україну, як це ми підозрівали раніше, а галичани! І то в масовому порядку… Ось хто не тільки ділить Україну, а ще й готовий частину її кудись відправити.
Й останній плід представника «передової думки» від опозиції: «Впрочем, украинские националисты — люди странные. Так, они называют оккупацией воссоединение Украины с Россией, санкционированное Переяславской радой 1654 года, но ни в какую не хотят возвращать подаренный по случаю 300-летия этой «оккупации» Крым.
Они клеймят позором национальную политику Сталина, но хотят жить в украинском государстве, границы которого были определены именно при СССР» …То нехай пан Табачник пригадає, які землі з українським корінним населенням Сталін забрав до Росії чи віддав сусідам, а виторгував собі Кенігсберг (нині Калінінград), до якого тепер його послідовники мусять добиратися через іноземну державу… Чи, може, пан Табачник волів би повернути історію у зворотному напрямі? Скажімо, найпершою почне повертати землі така «люба» йому Росія? (О-о, вона має що повертати!). І так дійдемо аж до того, що радимичі та в’ятичі почимчикують назад до «ляхів»?.. Е-е, ні, то вже дивакуватий ви, пане Табачник.
Олекса Палійчук.